Кіноіндустрія в Україні. Якість є, грошей нема.

Оприлюднено

Кіностудія ім. Довженка та Одеська кіностудія – це, мабуть, найвідоміші, чи, навіть, єдині кіностудії, що були та є на слуху у людей. Олександр Довженко – найвідоміший український режисер. Його фільми були визнані світом та досі залишаються класикою кіномистецтва.

Сьогодні ж жоден український фільм не завойовує симпатію пересічного громадянина не те що Європи чи США, а й навіть України. Дуже мало бажаючих йти на український фільм до кінотеатрів, або, навіть, дивитись його в інтернеті чи по телевізору. Така тенденція спостерігається не тільки по відношенню до стрічок низької та середньої якості, які в кінотеатрах не будуть показані, а й до якісних стрічок, що були в прокаті на широкому екрані.

На мою думку – це пов’язано з тим, що український кінематограф вирішив зайняти нішу так званого “інді-кіно” та “арт-хаусу”. Були спроби, не будемо про них забувати: “Поводир”, “Той що пройшов крізь вогонь”, “Незламна”. Мультфільм про Кожумяку “порвав” першийй вікенд, але цього замало. Якісний сценарій, гра акторів, режисура, операторська робота – все на високому рівні. Але люди до кінотеатрів України не йдуть і масового глядача на цей фільм за кордоном не затягнеш. Це така собі ніша для людей або настрою, коли тобі кортить замислитись над своєю сутністю, над цим світом. В цій ніші мало грошей, є нагороди, є можливість державного фінансування, але нема комерційного успіху.

В такий спосіб намагатись створити в Україні “індустрію” кіно – неможливо.

Україні не вистачає “попкорного кіно”. І тут також не будемо забувати про спроби: комедія “Селфі паті”, хорор “Синевир”, той же “Кожум’яка”.  Так що ж значить це “попкорне кіно”? Це означає, що така стрічка не вимагає сценарію з глубоким змістом, не потрібна витончена гра акторів. Цей фільм не заставляє глядача розмірковувати над вічним, над сутністю буття.

Але це не означає, що він повинен бути неякісним. Ні. Основна задача такого фільму – розважити та підняти настрій, надихнути, показати людям, що є добро на світі, що воно завжди перемагає, що вихід завжди є. Такі стрічки мають вчити доброті, порядності, культурі та здоровому патріотизму. Останнє, якраз, основна із задач будь-якого голлівудського фільму.

Що ж ми можемо такого запропонувати світу та своїм глядачам? Невже нема у нас історій, які б потягнули на фентезі, фантастику, драму, бойовик, кримінал і т.д.?

Є, і багато чого. У нас стільки казок і байок, стільки легенд про козаків та реальних подій із 90-х. А скільки історій про поетів, письменників, політиків, діячів культури та мистецтва, вчених. Пам’ятки древніх часів, які й досі зберігають таємниці. Невже цього мало? Маємо багату історію і спадщину, але не маємо бажання робити з цього продукт, що буде доступний для сприйняття пересічному громадянину не тільки України але й всього світу.

 

Можливо наші кінороби скажуть, що так не можна – це ж історія, спадщина, як ми можемо так поверхнево до неї відноситись? Треба робити все можливе для того, щоб достовірно передати всі події та хвилювання людей. Так, але це мають робити ті, хто займається документальними фільмами, а не художніми. Відомий блокбастер про 300 спартанців знятий за мотивами коміксів, в основу яких лягла історія про Фермапільську битву. Відомий серіал про Спартака показує гладіаторів непереможними героями, що кількістю кілька десятків перемагають легіони Риму, хоча за історичними даними в найкращі часи армія Спартака сягала 80 000 воїнів.

Художні фільми на те й художні, що в першу чергу передають візуальну інформацію, а вже потім ідейне навантаження та хронологію подій. Всі художні фільми основані або були надихнуті якоюсь подією в історії тієї чи іншої держави, людини, фірми, групи людей чи світу в цілому.

Основою такого “попкорного кіно” має бути простий, як двері, сюжет. Зрозумілий і чіткий посил аудиторії віком від 13 (PG-13 — Parents strongly cautioned) років з гарною картинкою і дійством. Великим, за українськими мірками, бюджетом, який в основному буде використаний як раз на графічний супровід фільма. Ці фільми мають бути відзняті в такому ж стилі і на такому ж рівні якості зображення, як і світові хіти, або, навіть, краще. Бо нам треба буде завойовувати інші ринки, а конкуренція там дуже висока.

Для прикладу я би назвав фільм “Рейд” (рейтинг фільму NC17 – дуже багато насилля), який вийшов в прокат в 2011 році з бюджетом у 1,1 млн. долларів США з нікому не відомими тайськими акторами і вкрай простим сюжетом. Ця стрічка зібрала у світовому прокаті 4,2 млн. долларів США. Інформація про інші доходи не відома. Отже фільм окупився майже 4 рази і відзняли другу частину. Ще один яскравий приклад – “Пила” ($1,2 млн. – $103 млн).

На сьогодні, Держкіно виділило 500 млн. грн. на гранти для проектів. Це приблизно 20 млн. долларів США, що означає можливість відзняти приблизно 20 таких стрічок, які б могли вийти в світовий прокат і заробити 84 млн. долларів США, якщо проводити пряму параллель з фільмом “Рейд”.

І на цьому все. Більше не треба буде виділяти бюджетні кошти, а точніше залазити в карман платникам податків. Сама організація виробництва фільмів перейде на якісно новий рівень, бо це запорука більших заробітків і більшій кількості продукту на одиницю часу.

Але, на жаль, цього не буде. Бо в наш час, коли кіно повинно нести в маси вічні цінності і при цьому не забувати про комерційну частину свого існування – останню просто “множать на нуль”.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *